Глава 3. Мерехтлива ідентичність
Маятник
Макс прокинувся з дивним відчуттям – ніби хтось «переставив меблі» у нього всередині. Обличчя у дзеркалі залишилося знайомим, але з’явилося запитання, якого раніше не було: Це я? Чи маска, до якої я звик?
У школі писали есе на тему «Хто я?». Макс почав: «Я – людина, яка…» Рука зупинилася. Яка ходить у девʼятий клас? Яка грає у футбол? Він написав єдине, що відчував: «Я не знаю, хто я. Але, здається, хочу розібратися».
Наступного дня Макс був сповненим енергії. Жартував з друзями, охоче відповідав на уроках, відчував ясність. Утім, до вечора все змінилося: втома, дратівливість, порожнеча.
– Максе, ти сьогодні сам не свій, – помітив друг.
– Може, я просто маятник, – відповів Макс.
Перед сном його думки роїлися: Вранці я був на одному полюсі – впевнений, енергійний. Ввечері опинився на іншому – сумний, розгублений. Раніше я б думав, що це погано, але зараз мені з цим ок. У цих «гойдалках» є закономірність, а може, і якийсь сенс…
Зранку на уроці історії Макс палко сперечався з учителем, доводячи своє. Однокласники підтримували і навіть уболівали за нього. Того ж вечора він намагався обрати фільм – і не обрав нічого: Хто справжній я? Той, хто вранці був таким впевненим? Чи той, хто зараз не може зробити простий вибір? У мені уживаються кілька Я. Одне впевнене. Інше сумнівається. Є спостерігач за ними. І хтось, хто все це коментує.
У понеділок Макс упіймав себе на порівнянні з однокласницею. Вона виглядала такою зібраною, врівноваженою. На перерві запитав:
– Нато, у тебе всередині завжди спокійно?
Вона подивилася здивовано:
– Серйозно? Максе, я панікую постійно! Просто навчилася це не показувати. Але, якщо чесно, інколи відчуваю себе акторкою, яка забула текст.
На вулиці незнайомий хлопець рухався під ламану музику. Пластика незвична, а в танці дивовижна чесність. Він не намагався сподобатися – лише виражав те, що відчував. Макса наздогнало: Його танець народжується зсередини. То, може, і я – імпровізація під власну музику. Мій «танець» може бути дивним для інших, але це я.
Есе Макс таки дописав. Скрутив аркуш у спіраль, сфоткав – нова аватарка його влаштувала. Змінив опис профілю: «Я – не відповідь. Я – рух між запитаннями».
Історія Макса – підлітково-юнацька. Але його відчуття знайомі дорослим: внутрішні суперечності, порівняння з іншими, страх загубити себе, спроби бути зручним.
Маятник настрою.
Кілька «голосів».
Зміна станів.
Жива система пульсує…
Пауза
В університеті все йшло як зазвичай. Друзі жартували, викладачі пояснювали, одногрупники відповідали. Але Андрій бачив це як на екрані німого кіно – звуки його життя стишилися. Пізно ввечері друг написав: «ти як?». Андрій набрав: «не сумний, не злий, не втомлений. я на паузі між тим ким був і ким стану. тиша. я в ній». Подивився на екран, стер і відправив: «норм».
Зранку забув навушники. На вулиці було некомфортно: гудки, голоси, рій думок. І раптом інша «октава»: вітер у листі. Андрій зупинився, слухав і дихав на повні груди.
На вихідних поїхав до батьків. Ходив у лісі, знайшов повалене дерево і сидів. Спочатку – тривожно: «Чого я тут? Що роблю? Треба повертатися». Потім – нудьга: хотілося дістати телефон, але зв’язку не було. А потім – спокій. Місце, де час на паузі.
Коли повернувся, молодший брат спитав:
– Що робив у лісі?
– Нічого.
– Як це – нічого?
– Іноді «нічого» – це теж щось. Навіть щось важливе…
Що означає чути тишу? Можливо, це коли перестаєш заповнювати паузи і даєш їм бути. Тоді тиша – не відсутність звуку. Це простір, де можна чути непомічене.
Пауза – не зупинка.
Це дихання.
Місце, де народжується наступний крок.
Між світами
Ліза сиділа в аеропорту і тримала квиток в один бік.
– Ти впевнена? – запитала мама.
– Ні. Але все одно їду.
У літаку, між континентами, вона вперше відчула дивний спокій. Ніби цей стан «між» був її домом. Сусід, літній чоловік, читав книгу, перемикаючись між трьома мовами:
– Я вже й не пам’ятаю, якою мовою думаю, – усміхнувся він. – Двадцять років тому теж летів в один бік. І знаєш, річ не в тому, щоб звикнути…
Нове місто зустріло дощем і мовою, яку Ліза знала, але якою не жила. У коледжі однокурсники були привітними, а вона грала роль звичайної студентки.
– Звідки ти? – питали нові знайомі.
Вона відповідала, але всередині щось піднімалося. Вона була звідти – і вже не була. Увечері дзвонила мамі й слухала новини про інше життя. А друзі в новому місті говорили про те, що не належало їй.
– Я не там і не тут. Не минуле і не майбутнє. Хто я?
Викладачка з дизайну помітила її роботи:
– У тебе дуже незвичний погляд. Ніби ти бачиш речі одночасно з різних боків.
– Може, тому що я не знаю, з якого боку дивитися, – чесно відповіла Ліза.
Через рік Ліза полетіла до родини. Боялася цієї поїздки: раптом зрозуміє, що зробила помилку? Або навпаки – відчує, що чужа там? Але сталося несподіване. Гуляючи знайомими вулицями, вона почувалася… туристкою у власному минулому. Не чужою, але й не своєю. Подруга сказала:
– Ти змінилася. Не зовні. Всередині. Ніби в тобі стало більше простору.
У парку дитинства Ліза чекала якогось одкровення: де ж мій справжній дім? Але воно було іншим.
Дім – не місце, куди повертаєшся.
І не місце, куди приходиш.
Дім – це ритм, у якому живеш.
Спосіб бути з собою і зі світом.
НеПоверненя
Еміграція оголює те, що зазвичай приховане. Усе, що визначало вас удома, тут не працює. Професія не читається. Гумор не перекладається. Соціальний капітал обнулився. Ви розмовляєте іншою мовою, почуваєтеся чужим серед незнайомих декорацій. Два типові наративи про це – «травма, втрата коріння, треба оплакати» або «новий початок, шанс, треба радіти» – часто не вміщують реального досвіду. Людина відчуває і те, й інше одночасно. Стан «між» знайомий не лише тим, хто переїхав. Його переживає кожен, хто змінив роботу і ще не знайшов себе в новій. Хто вийшов зі стосунків і не розуміє, хто він тепер. Хто пережив кризу й відчуває, що стара версія себе вже не працює, а нова ще не народилася.
Перехідний стан: ще «не там», але вже «не тут».
Цей стан «між» може бути не порожнечею, а лабораторією переходу, якщо вмієш у ньому залишатися. Ще наприкінці 1817 року поет Джон Кітс у листі до братів назвав таке вміння негативною здатністю (англ. Negative Capability): «перебувати в невизначеності, таємницях, сумнівах без дратівливого пошуку факту й розуму» (Keats, 1958). Через півтора століття психоаналітик Вілфред Біон переніс цей вислів у терапію: фахівець має витримувати невизначеність і довіряти процесу – сенс проступить сам (Bion, 1970). В екопсихологічній фасилітації (ECPF) толерування невизначеності – ключовий елемент консультативного процесу, що може породжувати інсайти (Лушин & Сухенко, 2025).
У Макса «Я» гойдається між полюсами, в Андрія – завмирає, у Лізи – «розтягується» між двома світами. Це і є мерехтіння: « Я» не зникає – воно щоразу проступає в іншій формі. Але часто вважають інакше: стабільна ідентичність – норма, а мерехтіння – збій.
Психологи виміряли риси, цінності й уподобання понад 19 тисяч людей віком від 18 до 68 років. Одних питали про те, як вони змінилися за минулі десять років, інших – наскільки зміняться за наступні. Відповідь у кожному віці була та сама: позаду змін багато, попереду майже не буде. Але ті, хто вже прожив ці десять років, нарахували змін більше, ніж передбачали. Виходить, що люди недооцінюють потенціал змін. Дослідники назвали це ілюзією кінця історії (англ. End of History Illusion) (Quoidbach et al., 2013).
Важливіше дивуватися людям, ніж знати їх: людина – надто мінлива й малопередбачувана система, щоб зводити її до набору стійких властивостей і обмежень!
Те, що переживають Макс, Андрій і Ліза, у практиці екопсихологічної фасилітації називається особистісним змінюванням або зміною інтерфейсу (англ. Personal Change) – поняття суховате, але точне: цей процес незворотний (Лушин & Сухенко, 2025; Lushyn & Sukhenko, 2026). Дослідник освіти дорослих Джек Мезіров називав початок такого змінювання дезорієнтувальною дилемою: життєва криза або великий перехід, після якого звичні уявлення перестають пояснювати життя (Mezirow, 1991).
Людина в переході стає іншою. Тому порада «повернися до себе» не працює: немає куди повертатися. Утім, незворотність не означає, що від колишнього нічого не лишилося. Лишається майже все: пам’ять, навички, прихильності, гумор. Так буває з мовою, якою говорив у дитинстві, а потім багато років жив іншою. Слова нікуди не поділися. Але коли повертаєшся до мови дитинства, вона звучить інакше. Це напружує, поки не помітиш… Якщо повернення неможливе, то й гнатися за ним не варто. Енергія, яка йшла на реставрацію, звільняється.
І тоді залишається одне питання:
не «як мені стати колишнім»,
а «ким я стаю зараз».
Література
- Лушин, П., & Сухенко, Я. (2025). ECPF: Екологічна психологічна фасилітація у практиці психологічної, педагогічної допомоги зі штучним інтелектом: Навчальний посібник. Teadmus OÜ. https://doi.org/10.6084/m9.figshare.30670676
- Bion, W. (1970). Attention and interpretation. Tavistock Publications.
- Keats, J. (1817/1958). Letter to George and Tom Keats, 21 December 1817. In H.Rollins (Ed.), The letters of John Keats (Vol. 1, pp. 191–194). Harvard University Press.
- Lushyn, P., & Sukhenko, Y. (2026). Beyond recognition: Cognitive interface shifts in the age of artificial intelligence. Inquiry: Critical Thinking Across the Disciplines, 35(1), 131–153. https://doi.org/10.5840/inquiryct202641341
- Mezirow, J. (1991). Transformative dimensions of adult learning. Jossey-Bass.
- Quoidbach, J., Gilbert, D., & Wilson, T. (2013). The end of history illusion. Science, 339(6115), 96–98. https://doi.org/10.1126/science.1229294
Ілюстрована глава 3 – в Instagram, глава 4 «Тіло знає раніше» – незабаром у блозі на сайті.
Для цитування: Лушин, П., & Сухенко, Я. (2026). Не зламане – у переході: онлайн-видання. https://ecpf.com.ua/blog/
© Усі права застережено. П. В. Лушин, Я. В. Сухенко, 2026.
© Екологічна психологічна фасилітація, ECPF®